13 жовтня 2010

Не британський футбол в Англії

Бразилія - Україна 2-0 
Прайд Парк, Дербі 
11 жовтня 2010


Новина про те, що Україна гратиме з "пентакемпеоне" в Англії, була абсолютно несподіванною, але приємною. Останній матч збірної України, який мені випало відвідати, був той на Умеблі минулого року проти Англії. Після важкого видовища навесні 2009 року у виконанні й України, й Англії - саме видовища, а не результату - подумалося, якщо Україна раптом вирішить зіграти товариський матч тут в Британії, хоч проти Англії, хоч проти Уельсу, чи ще когось, я ще двічі подумаю, чи їхати. Втім, тільки-но почувши новину про цю несподіванну зустріч з бразильцями, квитки замовила вже наступного ранку. Патріотизм та цікавість перемогли. Та все ж таки! Коли ще наступного разу Україна завітає до нашого краю? До того ж, вперше в історії граємо з Бразилією. І тут вже причиною було не тільки побачити в грі самих "чарівників", але й знаючи Україну, було сподівання, що проти такого суперника наші дійсно гратимуть, а не ходитимуть по полю, відбуваючи номер. Діставши з шафи свій синьо-жовтий набір - прапор й синьо-жовті шарфи - ми відправилися на Прайд Парк.

Місто Дербі зустріло нас приємною осінньою погодою й майже практичною відсутністю будь-яких цікавинок у центрі міста. Такий собі посередній провінційний англійський пейзаж. Інколи серед місцевого натовпу з'являлися поодинокі люди з українською символікою. Небагато, але більше, ніж "бразильців". Виявилося, відсутність бразильських кольорів в центрі міста - то було затишшя перед бурею, яку ми побачили пізніше біля стадіону. Наступною зупинкою був Український Клуб в Дербі. Клуб розташувався неподалік від центру, на невеличкій затишній вулиці. Такій затишній, що ми спершу дещо розгубилися - жодної людини навколо в українських кольорах. Це був лише початок. Всередині вже йшло приготування, спілкування й святкування. Показовий гопак для англійського телебачення, а потім вже й просто танці для себе. Людей прибувало дедалі більше, з'являлися обличчя знайомі нам вже з попередніх українських заходів. Зрештою вся ця юрба перемістилася на стадіон, але ми пішли раніше, бо хотілося ще відчути атмосферу перед матчем.

Для місцевої влади та клубу "Дербі Каунті" цей матч став такою ж приємною несподіванкою, як і  для нас вболівальників. 25 вересня швейцарська футбольна агенція "Кентаро" зателефонувала перезидентові "Дербі Каунті" з цією цікавою пропозицією. Як каже сам Том Глік: "Ми отримали дзінок у п'ятницю ... і почули, що у Бразилії зірвалася гра на Близькому Сході, та чи не хотіли б ми провести у себе матч ... Ми одразу ж відповіли "безумовно".
За моїми спостреженнями організація всьохо заходу пройшла на відмінному рівні, а клуб навіть випустив деяку сувенірну символіку для українських та бразильських фанів. Талисман "Дербі Каунті", баранчик, гостинно зустрічав всіх на вході до клубного магазину й охоче з усіма фотографувався. Щоправда на жарт "От як би ти "Лідс" тут прорекламував!" він одразу ж виставив свої роги і ледь не пішов в атаку.

Чим ближче до стадіону, тим більше з'являлося бразильских прапорів та футболок. І це були не лише бразильскі мігранти в Англії, а й багато місцевих шанувальників латиноамериканських "чарівників м'яча". Ну, та ми й не сподіавлися, що хтось буде вболівати за нас окрім нас самих. Збірна Бразилії тільки-но прибула на стадіон, ми пропустили їх приїзд, але карнавал з самбою під барабани продовжувався і до, і протягом матчу. Автобус з українською збірною під'їхав пізніше, їх зустрічала лише невеличка купка фанів, бо основний контингент був ще десь на марші з Українського Клубу. Першими вийшли тренери збірної, настрій в них, здається, був непоганий. Потім виходили гравці, повз фанів вони проходили в більшості своїй схиливши голови, не піднімаючи очей, понурені, й швиденько так до вхідних дверей. Одразу ж подумалося "отак ми й граємо". Чи то вони так серйозно налаштовувалися на гру? Найбільшу радість й посмішку випромінював прес-секретар Гливинський, він і залишився на роздачу автографів. А чому й ні? Не йому ж потім за результати збірної відповідати.

Стадіон не вдалося заповнити повністю, на це навіть пожалівся після гри Мано Менезес. Це тому, що організатори матчу вперто виставили максимальну ціну на всі квитки, навіть на зазвичай дешевші трибуни за воротами. Розрахунок був, що народ штурмуватиме каси аби подивитися на оновлену Бразилію. Ну ладно ми, українці, бо "коли ж іще", бо "це ж наші", а англійцям як пояснити, навіщо їм стільки платити? Та ні, панове, є ж межа терпінню й гаманцям футбольних вболівальників. Тут ще й криза, знаєте ... Отже сектори за воротами стояли порожніми, окрім двох з них, на які зібралися найгучніші й найвеселіші фани, яким не сиділося на своїх місцях за квитками. Це був яскравий приклад найсправжнісінької дружньої зустрічі - два сектори, впритул один до одного, заповнені супротивниками, без кордону поліції або стюардів! І жодних проблем! Втім ... це ж не приїхали "бійці" з України, а була усього лише діаспора. Весь матч ці суперники безупинно, іноді по черзі, іноді одночасно підтримували своїх: хто співами й скандуванням, хто грою на барабанах. Якби змагалися лише в співах, наші б перемогли однозначно. По-перше, ми краще всіх співаємо! (с) По-друге, Україну підтримували палкіше, бо свої ж, українці. А за Бразилію прийшли повболівати також і нейтрали. Та перекричати всі ті бразильскі барабани часом було неможливо. Треба віддати належне супернику, вибивали вони свої бразильскі ритми чудово. Атмосфера на трибунах була веселішою, ніж на Уемблі під час матчу Англія - Україна.

І власне по грі. Те, що я побачила на полі Прайд Парк того вечора на оцінку відмінно зовсім не тягне, але сподобалося набагто більше, ніж те, що було під керівництвом Михайличенка. На мою думку, цього разу наша збірна хоча б намагалася грати в футбол, намагалася хоч якось організовувати атаки, іноді пасуючи м'яча назад, починаючи від своїх воріт (часом, справді, занадто), не все виходило, але намагалися, але йшли вперед, коли це було можливо. Прослідковувалась якась думка, принаймні намагання щось організувати. Для порівняння пригадую збірну Михайличенка, коли не тільки на Уемблі проти Англії наші гравці не знали, що робити з м'ячем, після того як відбивали його від своїх воріт, а навіть і проти Казахстану Україна стояла, не бажаючи йти вперед. Після матчу читала багато збуренних коментів, багато нарікань українських фанів на всю українську збірну, майже на кожного гравця, а найбільше на Калитвинцева. Таке враження, що всі очікували, що Україна має легко, красиво і технічно обіграти суперника. Коли це таке було?! Наче це наша збірна - "пентакампеоне", а Бразилія - це взагалі не суперник. Чи ми не знаємо, на що здатен, чи то не здатен, наш захист? Буває і героїчна оборона, а бувають і абсолютні провали рівня дворового футболу.

Наприклад, багато було чутно нарікань на Романчука. Щодо безпосердніх обов'язків захисника, тут можна покритикувати, хоча, мабуть, грав як міг проти технічних бразильців. А чи показували телекамери, скільки разів Романчук відкривався на лівому фланзі, підключаючись до спроб України атакувати, і сигналізував своїм колегам "я тут, один, без опіки, відкритий"? Так він і пробігав половину першого тайму з піднятою рукою випрошуючи м'яча у своїх партнерів, які його не бачили. В той же час його позиційно підстраховував Польовий, якому дісталося найбільше від критиків. Дісталося не безпідставно, але, знову ж таки, технічно наші гравці програвали, але якась задумка спостерігалася.

Гусєва Калитвинцев замінив в першу чергу, пояснюючи це неготовністю Олега грати на всі сто через травми. Мабуть дійсно варто його поберегти, та сподіваюся його побачити в наступних матчах, особливо в офіційних, бо так радісно бачити, що хоч хтось з українців здатен стрімко мчати з м'ячем до воріт суперників, примушуючи їхній захист нервувати й багато працювати. На жаль, швидкість, особливо швидкісні атаки, це риса непритаманна українській збірній.  Тому Гусєв, коли у гарній формі, виглядає яскравою плямою на фоні вічно уповільнених партнерів.

Мілевський знову представ у своєму традиційному образі: вся енергія уходить на створення красивого падіння від штовханини з суперником та розмов з тими ж таки суперниками або з рефері. А так хотілося б футболу та корисних дій на полі! На жаль не допомогла й заміна. Селезньов розмовляє та падає менше, ніж Мілевський, але користі від того також не багато. Замість того, аби вдавати із себе бразильця й намагатися безуспішно робити якісь фінти п'ятою, краще б зіграв ефективно, може щось з того й вийшло би. Заради справедливості, попри критику наших нападників, на мою думку і Мілевському, і Селезньову не вистачало ще одного партнера-форварда. Наодинці там було б важко грати  будь-кому. В два форварди було б набагато краще, але це означає забрати когось з півзахисту, оголяти тили, а це ми не любимо. Тим більше, проти Бразилії.

В решті решт, про "ювіляра". Нажаль Анатолій Тимощук не отримав якогось особливого привітання чи подарунку на початку матча, і навіть не було оголошення по стадіону про його сотий матч. Щодо дій на полі, як і багатьом іншим українським вболівальникам під час гри мені спадало на думку: "Пора на пенсію, Анатолію". Проте, якщо декому запам'яталися лише негативні моменти, я наполягаю на тому, що відіграв наш капітан не без користі. Окрім помилок був також ефективний відбір м'яча. З оборонними функціями він все ще іноді справляється. А той холоднокровний фінт Тимощука наприкінці матчу коли бразилець просто пролетів повз м'яча, зірвав аплодисменти навіть вибагливих нейтралів англійців. Із негативу, звичайно, впадає в око патологічна неспроможність Тимощука віддати пас вперед. Окрім відвертих передач в напрямку своїх воріт, найсміливіше, на що відважувався Анатолій - це передача поперек поля. Сумно. Шокуючим моментом став той пас на Пато. На таку розкішну подачу бразилець не завжди може розраховувати навіть від своїх. Як же пощастило нам, а особливо самому ювіляру, що Пато таки не влучив у ворота! А якби це сталося в офіційному матчі, від якого залежала б наша кваліфікація, ці дії Тимощука коштували б багатьом вболівальникам здоров'я.

Моя оцінка гри збірної України виглядає оптимістичнішою, ніж багато інших оглядів в пресі та вражень фанів. Це тому, що надто багато я й не очікувала. Особливо після 2-2 з Канадою. Нічия була б прийнятним позитивним резлуьтатом, перемога була б дивом, тим більш приємним. Дива не сталося. Бразильці могли б забити й більше, якщо б влучали по воротах, але в них багато молодих гравців, які також набираються досвіду. Україна також забила чистий гол, який рефері не зарахував, і могла б забити ще, якби не штанга, а тоді вже коментарі в інтернеті були б зовсім іншими. Якщо ця гра пішла на корсить нашим гравцям і чомусь навчила - дуже добре. Якби ж тільки навчила та додала досвіду! Я все ж сподіваюсь побачити покращення в грі збірної України, хоч під керівництвом Калитвинцева, хоч ще когось, аби тільки не Михайличенка. І якби ще наші гравці навчились не тільки технічно й швидко грати, але й перемагати себе психологічно, не боятися сильних суперників і перестали б зневажати нижчих за рейтингом суперників... Надія помирає останньою.



Немає коментарів:

Дописати коментар