ТАРТАНОВІ ВРАЖЕННЯ. Частина Друга

Цей репортаж вперше було опубліковано в жовтні 2007 року. У зв'язку з переїздом на новий блог, я вирішила перенести найкращі матеріали, які заслуговують на увагу широкого загалу.

ПЕРШУ ЧАСТИНУ ЧИТАЙТЕ ТУТ

По завершені фан-турніру всі учасники та гості попрямували до Українського Клубу в Единбурзі. Дві невеличкі кімнати клубу, мабуть, не розраховані на таку величезну кількість гостей, але хіба то проблема для людей, яким не часто випадає нагода зібратися отак усім разом? Звідки тільки не приїздили наші діаспоряни: з Лондона та Манчестера, Ноттінгема та Ковентрі, Бредфорда та Шеффілда, і ще з багатьох міст і містечок. А, дехто прилетів навіть з США та Канади. Усюди було чутно українську, англійську і російську (переважно гості з Києва) мови. В одній з кімнат всі бажаючі могли скуштувати вареників, але найбільше пожвавлення спостерігалось біля барної стійки, де двоє чоловіків, також з місцевих українців, не встигали обслуговувати весь цей натовп. Але, зрештою, напоїв вистачило всім. Трошки раззнайомившись із синьо-жовтими британцями та попозувавши, ми пішли відпочивати й накопичувати сили для наступного дня.

До Глазго ми, разом із рештою британських українців, їхали спеціально замовленими автобусами. Випадкові перехожі, що опинилися того суботнього ранку на Роял Терас, де знаходиться Український Клуб, споглядали здивовано на юрбу в синьо-жовтих кольорах, на дивне вбрання (дехто був удягнений в шаровари й вишиванки). Але, як на мене, кілти з вишиванками виглядали найориґінальніше. Маю вам сказати, це досить цікаве поєднання. Якби ми вручали приз за «найтематичніший» кілт, я би, особисто, проголосувала за нашого новго знайомого, Ігоря, бо його кілт був в синьо-жовту клітиночку. Незважаючи на добру організацію поїздки, трьох автобусів все ж не вистачило, бажаючих поїхати до Глазго виявилося більше. Тому, частина «людей в кілтах» приєдналася до … автобусу з Tartan Army.

Ці автобуси привезли нас в клуб «Шеттлстон» (Shettleston), що знаходився на околиці Глазго. За лічені хвилини інтер'єр клубу надбав жовто-блакитного забарвлення і розпочалася передматчева розминка, яка складалася з пива, пісень і танців. Але, нам було не до розминки. Перед нами постало класичне запитання: бути чи не бути? Тобто, бути чи не бути нам на стадіоні? Всього нас зібралося четверо: Ігор, нас двоє та Петро - англійський українець в другій генерації. Цією невеличкою компанією ми й вирушили на таксі кудись до центру Глазго, в якийсь готель, де нас, можливо, ще чекали наші українські постачальники. А, можливо, вони вже біля стадіону й продали наші квитки? Хвилини нервового напруження.

Дорогою до готелю, проїжджаючи повз «Селтік Парк», водій весело розповідав нам про те, який це неправильний район і які неправильні люди мешкають в ньому. Так, звичайно, тому що він вболіває за «Глазго Рейнджерс». Але, «Селтік Парк», як на мене, виглядав симпатичніше, ніж «Хемпден Парк», який ми побачили пізніше. Увірвашись до готелю, збуджені, хто в кілті з вишиванкою, хто просто з українськими шарфами та прапорами, ми трошки шокували присутніх. На питання «чи українці ще у вас в готелі, чи вже виїхали?», аднмінстратор відповіла, що таку конфіденційну інформацію вони не надають. Знову смс, знову нервове очікування. І, нарешті, вони таки вийшли! З квитками, які нам віддали майже по собівартості.

На радощах, забувши і про українців в готелі, і про все на світі, ми помчали назад, до клубу Шеттлстон. Там на нас вже чекав Алекс з Единбурга, який попередив всю громадскість, якщо ці четверо повернуться з квитками, мають заспівати зі сцени. На щастя, мені не довелося випробовувати вуха двохсот людей своїми вокальними «здібностями», тому що на той час, коли ми повернулися, там вже було кому співати й танцювати. Четверо музик і хлопці в шароварах та вишиванках видавали досить пристойний гопак. Щоб наша збірна так завзято грала, як вони танцювали! Тільки-но ми перевели подих, настав вже час вирушати на «Хемпден Парк», все тими ж автобусами.

Чим ближче під'їжджали до стадіону, тим більше все навколо «розмальовувалося» в клітиночку. Більшість тартанових привітно махали нам руками. Крізь затори на дорогах ми, врешті решт, дісталися стадіону. Але, водій і не збирався зупинятися. Окей, мабуть, ми їдемо на протилежний вхід. Об'їхавши весь стадіон навколо, повільно, в заторах, водій завернув хто зна куди в напрямку, протилежному від «Хемпден Парк». Я не помітила в його діях якогось злого умислу, але дуже вже це нагадало, як в Україні міліція катає приїжджих фанів навколо всього міста, аби тільки не пускати їх на стадіон до самого початку матчу. Врешті, майже силою ми його зупинили і вирвались на волю за декілька кілометрів від стадіону. Враховуючи обмаль часу, що залишився, нам довелося здійснити спринтерський забіг, таким же чином, по-спринтерськи, купувати сувеніри. І все це - посеред сотень тартанових вболівальників. Як я вже казала, в більшості мирних, але підчас іронічних. Хтось за спиною пожартував: «Та, всі ці жовто-блакитні - переодягнуті англійці!» Якби вони знали, як близько були від цілі. Адже, прямо попереду них дійсно йшов англієць з українською «розою». Звісно, ми в цьому не зізналися, бо дуже хотілося потрапити на матч.

На вході на сектор поліція, як і в Україні, змусила нас повикидати всі пластикові пляшки з водою, але до такого абсурду, як не пускати з фотокамерами (матч Металург З - Шахтар), не вдавалася. Атмосфера всередині була пречудова, принаймні для шотландців, та й для нас … до першого голу. Якщо вірити місцевим газетам, такого аншлагу «Хемпден Парк» не бачив вже багато років. Ще напередодні по всіх масс-медіа роздрукували заклик до тартанових заспівати всім разом, до матчу і в перерві, одну з найпопулярніших й надихаючих на подвиги національних пісень - Loch Lomond. Таким чином, вони сподівалися вчинити психологічний тиск на збірну України. Здається, це їм вдалося. Хоча я, чесно кажучи, не розумію, чому наші футболісти мають чогось лякатися й піддаватися психологічному тиску. Чи вони хлопчики для биття, чи досвідчені гравці, які вже й на чемпіонаті світу встигли пограти?

Стадіон співав натхненно й вражаюче. Було, навіть, трошки заздрісно. Команди вишикувалися на полі, на нашому секторі розтягли величезний синьо-жовтий прапор, тому багато хто з наших не побачив феєрверк на полі та футболістів в диму, а гімн співали прямо під прапором. Перші хвилини матчу, щось неспокійно на “українській” половині поля, якесь непотрібне порушення біля свого майданчика, якийсь непотрібний штрафний. Усього лише четверта хвилина матчу - виймайте м’яча! Важко змалювати те, що відбувалося на трибунах “Хемпден Парк” (окрім нашого сектору): радість і щастя на межі божевілля! І знову, було трошки заздрісно. Іще шість хвилин - ми виймаємо другого м’яча! Це просто шок! Божевілля на “Хемпден Парк” в подвійному обсязі. Іще важче підібрати слова, щоб описати наш стан - мовчазний стан шоку, ми не взмозі звестися на ноги і якось підтримати нашу команду. Це тільки початок. А що ж буде далі? Може, краще було б подивитися все це по телевізору?

На щастя, як це не дивно, наша команда показала характер. Про рахунок ми вже не думали але, принаймні тепер, нам не було так соромно. Наш сектор трошки ожив і ... як вчасно Шевченко забиває гол! З’явилася надія. Ще не все втрачено, а з такою грою ми їх можемо дотиснути. Незважаючи на покращення на полі, наш сектор так і не зміг створити пристойну організовану підтримку. Декілька разів намагалися зарядити “Україна”, але все якось кволо. В перерві тартанова армія ще пару разів проспівала свою пісню, дуже голосно й натхненно. Тим не менш, українці продовжили атакувати, досить непогано, і в другому таймі. Але, тільки до середини тайму. На шістдесят восьмій хвилині ми отримуємо третій гол. Мені вже не цікаво дивитися на 50 000 божевільно щасливих скоттів. Так само, як не цікаво стало дивится на збірну України, яка після цього голу просто перестала грати і мучила себе й своїх вболівльників ще протягом двадцяти хвилин.

По закінчені матчу всі шотландці з найближчих секторів намагалися потиснути нам руку. Тоді вони думали, що ми вже відкрили їм двері до Євро-2008. Вони ще не доїхали до Грузії.

Тридцять хвилин по закінчені матчу Шотландія - Україна. Ми крокуємо вулицями Глазго від «Хемпден Парк» до автобусу. Навколо - тисячі святкуючих шотландців. “О, Юкрейн!” - при нашій появі на їхніх обличчях з’являються почуття глибокого задоволення, вдячності й поблажливості. Скільком же людям ми принесли щастя та радість! Але, чому це мали бути саме ми?